Работа купельской школьницы Алены Канюки заняла призовое место на областном конкурсе литературных работ в 2012 году. Научным руководителем работы была учительница литературы Людмила Владимировна Райтаровская.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
УПРАВЛІННЯ ОСВІТИ І НАУКИ
ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
ХМЕЛЬНИЦЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ
МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
ВОЛОЧИСЬКА РАЙОННА ФІЛІЯ
НАУКОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА,
ФОЛЬКЛОРИСТИКИ ТА МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА
СЕКЦІЯ СВІТОВА ЛІТЕРАТУРА
КУПІЛЬ – БАТЬКІВЩИНА ПОЕТІВ
(ТВОРЧІСТЬ ЄВРЕЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА КУПІЛЬ ВОЛОЧИСЬКОГО РАЙОНУ)
Виконала: Канюка Альона, учениця 11 класу Купільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів Волочиського району
Науковий керівник: Райтаровська Людмила Володимирівна,
Вчитель світовой литератури Купільської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів,
вища кваліфікаційна категорія
2012
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………………..РОЗДІЛ І. ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КУПЕЛЯ ЯК ЄВРЕЙСЬКОГО ПОСЕЛЕННЯ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ ……………………..
РОЗДІЛ ІІ. ЛЕЙТМОТИВ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ У ТВОРЧОСТІ ЄВРЕЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА КУПІЛЬ……………...
2.1. Образ рідної землі у творчості Хаїма Бейдера……………………
2.2. Автобіографічні мотиви публіцистики Тови Рубман (Перельштейн)………………………………………………………………………..
2.3. Маме – лошн Олександра Лізенберга……………………………..
2.4. Купільські корені як одна з рушійних сил літературної та громадської діяльності Ніни Большакової……………………………………
2.5.Зв`язок, непідвладний часові: Купіль та Єва Лоздернік – Бейдер ….
РОЗДІЛ ІІІ. МІСТЕЧКО, ЯКОГО НЕМАЄ………………………………………...
ВИСНОВКИ…………………………………………………………………………...
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………………………….
ДОДАТКИ……………………………………………………………………………..
ВСТУП
Дослідження локальних літературних явищ – мало поширений напрям в історії літератури. Зокрема, дане твердження стосується складових світової літератури, які залежать від рівня вивчення творчості письменників, що об’єднані на лише спільною тематикою, поглядами, але й спільною територією. З певністю можна стверджувати, що за кількістю літературних діячів, які народилися у селі, Купіль посідає одне з перших місць серед невеликих населених пунктів України. А враховуючи особливості історичного та суспільного розвитку, колишнє єврейське містечко, яке подарувало світові не лише літераторів, а й військових, конструкторів, вчених, художників заслуговує на всебічне і широке вивчення і, мабуть, ще не раз дивуватиме дослідників багатогранністю свого минулого і сучасного.
Актуальність теми дослідження. Унікальність єврейської національної літератури полягає насамперед в унікальності долі самого єврейського народу. Неможливо вирвати з історичного контексту творчість митців, які змушені були творити під тиском певних політичних та історичних обставин. Трагічна доля єврейської спільноти села Купіль Волочиського району не могла не залишити відбитку у творчості письменників, яких ця община подарувала світові. Актуальність дослідження полягає у вивченні творчої спадщини єврейських письменників із с.Купіль, які збагатили світову літературу та культуру самобутніми оригінальними творами, зокрема, творів, пов’язаних з найглибшими коренями – землею їх предків, селом Купіль;
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від початку XХ століття до сьогодення.
Питання вивчене не повністю. Під час дослідження одною з найбільших перешкод було те, що більшість джерел написані на івриті. Тож основною джерельною базою дослідження виступили окремі статті та їх уривки про життя та літературну діяльність єврейських письменників, вихідців із села Купіль Волочиського району Хмельницької області. Найбільше інформації для даної роботи вишукано у періодичних Інтернет-виданнях єврейських спільнот («Мы здесь!», «Форвертс»), авторських блогах, сайтах, де публікуються твори авторів.
Мета і завдання роботи. Враховуючи актуальність проблеми та відсутність цілеспрямованих систематичних досліджень даного питання, було поставлено мету: на основі комплексного та об'єктивного літературно – історичного аналізу життя та творчості єврейських письменників , вихідців із села Купіль дослідити унікальність єврейської громади довоєнного містечка; основну увагу приділити відслідковуванню мотивів зв’язку митців з рідною землею; опрацювати досвід дослідження даної теми; систематизувати накопичений матеріал.
Метою продиктовані основні завдання, які необхідно вирішити в процесі дослідження даної проблеми:
1) дослідити особливості громадського життя Купеля як єврейського поселення початку ХХ століття;
2) окреслити основні літературні досягнення єврейських письменників, вихідців з Купеля;
3) відслідкувати мотиви зв’язку з рідною землею у творчості вищевказаних письменників та публіцистів.
Об'єктом даного дослідження виступає життя та літературна творчість єврейських письменників, вихідців із Купеля.
Предметом дослідження , у свою чергу, є вплив суспільно-історичних змін у історії Купеля як єврейського поселення на життя та творчість єврейських письменників, вихідців із Купеля.
Методологічною основою роботи є провідні принципи наукового пізнання: об'єктивності й історизму. Головними методами дослідження виступили методи системного підходу, структурного аналізу, синтезу, історико-хронологічний.
Практичне значення роботи полягає у можливостях використання зібраної та дослідженої інформації для оприлюднення у періодичних виданнях, на уроках світової літератури, літератури рідного краю, історії, в позаурочній роботі, на заняттях літературно-краєзнавчого гуртка.
Апробація роботи. Дана наукова робота була представлена на учнівській конференції у Купільській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, де отримала позитивну оцінку.
Структура та об’єм роботи. Робота займає 24 сторінки тексту і включає вступ, основну частину, висновки, список використаних джерел.
РОЗДІЛ І
ОСОБЛИВОСТІ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ КУПЕЛЯ ЯК ЄВРЕЙСЬКОГО МІСТЕЧКА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
На кордоні між Волинню і Поділлям самобутнім яскравим життям жило містечко Купіль. Містечко, яких багато було в Україні і, в той же час, незвичайне містечко. Воно проіснувало більше трьох сотень років, пережило низку польських королів та російських царів, вижило під час першої світової та громадянської воєн і було повністю знищене у вересні 1942 року. Кілька єврейських родин, яких переховували сусіди – українці, були вистежені і вбиті українськими поліцаями. Війну пережила лише родина Шломо Кравця, вони одразу після звільнення з Купеля виїхали . Тепер на цьому місці – сонне українське село Купіль, де немає жодного єврея...
А колись тут вирувало, пінилось єврейське життя, йшла торгівля, працювали релігійні та світські школи, друкувались книги. Так – так, у XVIII столітті, коли Купіль належав дворянам Віслоцьким, тут працювала одна з найперших в імперії єврейських друкарень. Достеменно відомо,що в період правління Северина Віслоцького в купільській друкарні вийшли друком дві книги: «Махзор мікол гашана» (Махзор на весь рік) і «Хідушим Магарш-а» («Нові пояснення Магарш-а») — філософський твір видатного середньовічного талмудиста Самуїла-Еліезера бен ІудиЕдельса. Друкарня посіяла зерна просвіти, потяг до друкованого слова, і в Купелі зійшла плеяда єврейських письменників. У XIX столітті равин Ієгуда Лейб Глейзер (1855 — 1916) написав і видав кілька книг; в родинних переказах збереглась назва однієї з них — «Троянда і шип» — про подружнє життя в єврейській родині. В Купелі народились, провели дитинство і юність єврейськіписьменники радянського періоду: Шимон Гольденберг (1910 — 1941), Олександр Лізен (1911 — 2000), Хаїм Бейдер (1920 — 2003).
Коли з’явились в Купелі перші євреї, невідомо, тому що від старого єврейського кладовища, яке проіснувало кілька століть, залишився лише десяток зруйнованих та повалених надгробків . За наявними відомостями «Купільське єврейське товариство» у1847 році нараховувало 1170 душ, а за даними перепису 1897 р., в Купелі було 4333 жителі, з них 2720 євреїв. Тут було кілька будинків молитви — велика кам’яна синагога, Бет-Медреш, Клойз та ін., якіпроіснували до німецької окупації 1941 року. У XVIII столітті виникли перші єврейські приватні школи, а в XIX столітті і до початку 30 – х років ХХ століття переважна більшість єврейських хлопчиків та значна кількість дівчаток відвідували хедер – школу для маленьких дітей,у якій викладали подружжя Бузкіс. Пара Бузкіс прибула в Купіль під час громадянської війни; до цього вони були студентами та навчались в Одесі. В ході громадянської війни Одеса багато разів переходила з рук в рукиі з кожною зміною влади «били євреїв, щоб врятувати Росію».Подружжя Бузкіс вирішили тимчасово залишити навчання та переховатися у сільській місцевості. Волею випадку вони потрапили в Купіль і відкрили там школу. Бузкіс навчав дітей івриту, історії, ТАНАХу , мові ідіш. Його дружина викладала світські науки: математику, географію, російську мову. Дітей вони поділили на групи за віком і рівнем знань.За законами того часу не можна було відкривати приватні школи, ,але до ліквідації непу і приходу євсеків все можна було влаштувати. Коли в Радянському Союзі був прийнятий закон про загальну освіту, єврейських дітей записали в українські школи, але паралельно вони продовжували навчатися в школі Бузкіса. З домуБузкіса вийшли перші сіоністи нашого містечка. Виходець з Купеля Авігдор Свінер, який сьогодні проживає в Ізраїлі, розповідає: "Одного разу до Бузкіса прийшов його приятель і просив влаштувати йому зустріч з кількома учнями, на яких можна покластися . Цей приятель вчителя був членом партії ЄвСМ («Єврейська Сіоністська Молодь»). Це була права партія яка негативно ставилась до соціалізму». Бузкіс познайомив його з кількома здібними хлопцями , і разом вони організували першу сіоністську первинну організацію в Купелі. Цими молодіжними лідерами були Авігдор Свінер, Хаїм Рудий і Шломо Губерман. Вони винайняли велику кімнату в будинку Мацкевича (будинку, в якому жили Бузкіс з дружиною) і влаштували в ній клуб для молоді. В клубі стала збиратися молодь з Купеля та сусідніх сіл і містечок. Влаштовувались літературні вечори творчості єврейських письменників, велись політичні суперечки, читались лекції про становище євреїв у Радянському Союзі і у світі, а іноді молоді люди просто веселились і танцювали. Зрідка в клуб приїжджалипредставники партій з міст. В 1924—1925 рокахкілька груп сіоністської молодізуміли виїхати з Купеля в Ерец Ісраель морським шляхом через Одесу. Серед них були Авігдор Свінер, Іцхак Баран, Шломо Губерман [ ].
У 1923 році в Купелі відкрилась єврейська семирічна школа, яка була закрита в 1939 році.
Детально описала побут і звичаї довоєнної купільської єврейської общини, а також єврейської общини Волочиська Това Рубман у своїй книзі «Пам’ятай про них, Сіон». З живими подробицями змальоване містечко Купіль — батьківщина Тови , довоєнне життя в Купелі, коли жителі добросовісно працювали в єврейському колгоспі, і їх колгосп за мірками того часу вважався заможним. Це викликало заздрість у навколишніх колгоспів. Автор відзначає, що через доброзичливе ставлення до євреїв у Першу світову війну євреї – купільчани не залишили свої домівки у період великої Вітчизняної, за що дорого поплатились. Німці та їхні українські посіпаки знищили всіх євреїв Купеля, в тому числі рідних Тови, а також євреїв Базалії, Волочиська і десятків інших містечок України [ ].
РОЗДІЛ ІІ
ЛЕЙТМОТИВ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ У ТВОРЧОСТІ ЄВРЕЙСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, УРОДЖЕНЦІВ СЕЛА КУПІЛЬ
Вдова відомого єврейського письменника Хаїма Бейдера Єва Лоздернік – Бейдер писала: «Я вдивляюсь у простір сучасної географічної карти і пам'ять проникає все глибше й глибше у часі, відносячи до подій і людей, які жили в межиріччі Збруча і Південного Бугу»… Яскраве сузір’я єврейських письменників, поетів, публіцистів, які народилися на такому, здавалося б, непримітному клаптику землі, залишило яскравий слід у світовій літературі, збагатило її самобутніми образами та сюжетами. Червоною ниткою через творчість кожного із митців проходить тема Купеля, землі, яка стала для них колискою, дала дорогу у майбутнє, хоч і таке нелегке, життя. Ідея єдності єврейського народу, відновлення і збереження його стражденної історії, зв'язок поколінь та їх об’єднання навколо своїх святинь, пам'ять про рідну землю - вічні цінності, які, відтворені у художньому слові, є головними як для літератури єврейського народу, так і для світової.
2.1. ОБРАЗ РІДНОЇ ЗЕМЛІ У ТВОРЧОСТІ ХАЇМА БЕЙДЕРА
Много есть прекрасных мест на свете,
Но дороже сердцу и родней
Маленькая точка на планете,
Ставшая давно судьбой моей.
Купель – боль моя и радость,
Купель, мой сон тревожный ты.
Детства неосознанная сладость,
Юность, мир моей мечты.
Сколько бы судьба час не штормила,
Я к тебе иду всегда вослед.
К той земле, которая вскормила,
К дому, где познал я белый свет.
Черным ветром, злым над отчим краем,
Был с лица земли снесен тот дом,
Но мы детям, внукам завещаем
Помнить об истоке дорогом.
Ці рядки написав уродженець містечка Купіль Хаїм Бейдер, відгукнувшись на прохання земляка Давида Бойма. Письменник, публіцист, просвітитель, літературознавець, редактор, але найбільше і в найпершу чергу – поет. Музику до пісні написав Юлій Зислін - москвич , автор і виконавець багатьох пісень. Цю пісню він виконував в Росії, Ізраїлі і в США - в Філадельфії під час відкриття на єврейському кладовищі пам`ятника жертвам Бабиного Яру, на 110-річчі з дня народження Соломона Міхоелса в Балтіморі. А в 2000 році на урочистостях з приводу 80-річчя Хаїма Бейдера Юлій Зислін прекрасно виконав дану пісню, чим дуже втішив ювіляра.В 2005році Зислін побував в Ізраїліі виконував пісню про Купіль в Російському культурному центрі в Ієрусалимі.
Народився Хаїм Бейдер 20 квітня 1020 року в Купелі. Далі у Бейдера в біографії перераховано все єврейське, характерне для тих років: єврейська семирічка, єврейський педтехнікум в Одесі, єврейський рабфак в Житомирі, єврейський педінститут (знову в Одесі).
Дебютував Хаїм Бейдер в дванадцятирічному віці віршем у харківській єврейській дитячій газеті "Зай грейт!" в 1933 році;потім друкувався в газетах "Юнге гвардьє", "Дер штерн", "Дер емес", в альманасі "Советіш" (Москва), в газеті "Ейнікайт" (орган Єврейського антифашистського комітету) та інших виданнях.
В 1941 і 1948 роках Бейдер планував випустити поетичнізбірки на ідіш, але жодного разу здійснити заплановане не вдалося:спочатку через війне, а потім через антисемітську кампанію. Видати свої вірші в книжковій формі йому вдалося лише у 1990-х.
Живучи на Україні, Хаїм Бейдер опубликовав ряд цікавих досліджень з історії української та російської літератур, а з середини 1970-х років зайняв ся дослідженням історії єврейської класичної і радянської літератури. В 1982 році Хаїм Бейдер з групою співавторів випустили перший з а післявоєнні роки єврейський буквар, а через 10 років - підручник ідіш для початківців. В 1991 роцівін видав у видавництві "Советский писатель" книгу на ідіш проісторію еврейської літератури на цій мові, а в 1991-му видав хрестоматію для тих, хто самостійно вивчає ідіш.
Хаїм Бейдер – науковий консультант і автор близько 1000 статей про єврейських письменників в Російській єврейській енциклопедії, Член Спілки письменників Росії, заслужений працівник культури Російської федерації (1981), лауреат літературної премії Всесвітнього конгресу єврейської культури (Нью-Йорк, 1991) та ізраїльської літературно премії імені Давида Гофштейна (Тель-Авів, 2000). Уже в середині 1990-х років, коли Бейдер перебрався з Москви в Нью-Йорк, він почав широко публікуватися в "Форвертсі" на ідіш та російською, редагував журнал "Ді цукунфт" ("Майбутнє").
У своїй книзі «Дороги, які ми відкриваємо» («Ді вегн, вос мір антдекн») Хаїм Бейдер приводить маловідомі , чи зовсім не відомі факти з життя і творчості класиків єврейської літератури – Менделе Мойхер-Сфоріма і Шолом-Алейхема, з теплотою і глибокою повагою пише про творчість Переца Маркіша, Ізі Харіка, Лейба Квітко, Ієхезкіеля Добрушина.
«Анекдоти від Гершеле Острополера» Х. Бейдера переносять читача в єврейський світ Поділлядругої половини XVIII століття, в гущу хасидського життя, до великого ребе Боруха з Меджибожа, відомого також як реб Борухл з Тульчина... [ ]
Але апофеозом літературної творчості Хаї ма Бейдера можно вважати його двадцятирічну працю «Лексикон єврейської літератури на ідіш 1917-2000 рр.». Це видання , яке вийшло під егідою Єврейського Культурного Конгресу, буде ще одним памятником творчості Хаїма Бейдера. І в Книзі Часів з’явиться ще одна сторінка , за якою наші нащадки неодмінно відродять ідіш… Також значним етапом у літературному житті Бейдера було видання книги «Этюды о еврейских писателях» та «Меморіалу», присвяченого розстрілу 13 єврейських інтелігентів у радянському Союзі (1950 – і роки).
Те, що мала батьківщина була для Хаїма Бейдера вічною цінністю, є фактом незаперечним. Поряд з відродженням рідної мови , згуртуванням рідного народу письменник ставив відновлення зв’язку з рідною землею. Свідченням цього є і те, що у 1982 році у річницю розстрілу купільських євреїв Купіль відвідав син Бейдера. Спілкуючись з місцевими жителями, Володимир Бейдер намагався дізнатись якнайбільше подробиць про знищення представників купільської єврейської громади [ ]. Також люди, які спілкувались із Хаїмом Вольковичем відзначають його надзвичайну трепетність у ставленні до спогадів дитинства. Так, земляк Бейдера, Єфім Мандель, який народився у Волочиську, подарував йому рядки:
Пусть знает в Нижнем йейдер*
что Ева Лоздерник и Бейдер
за океаном
на далеком береге
в Соединенных Штетлах*** Америки
земляки
в шикарном Нью-Йорке
на благо евреев working**
проблемами нашими дышут
на идиш думают
пишут
душой соединяя вкупе
Волочиск Нью-Йорк и Купель.
* каждый (идиш)
** работают (англ.)
*** местечках (идиш)
2.2. АВТОБІОГРАФІЧНІ МОТИВИ ПУБЛІЦИСТИКИ ТОВИ РУБМАН (ПЕРЕЛЬШТАЙН)
Коли ми помремо, після нас залишаться діти, деякі цінні речі, трохи грошей, нерухомість, а більшою частиноюнеоплачені борги. Після Товизалишилась країна Ізраїль. І книга про сіоністів, її соратників і друзів.
Вона поклала на боротьбу за права євреїв все життя і не прогадала.. Іяке життя! Това стала сіоністкоюцілком природньо, оскільки дружила з дітьми равина Глейзера, а Глейзери, батьки і восьмеро дітей, всі були сіоністи. Глава сім`ї , Іцик Меїр Глейзер, отримав як релігійну так і світську освіту, побував в рядімістЄвропы. Він виховував своїх дітей в сіоністському дусі. Мати Товибула зайнята в магазиніі Това проводила в домі Глейзерів цілідні. Вслед за своими старшими товарищами, Бертой и Михаилом Глейзерами, Това Рубман стала членом правого крила організації «Ха-Шомер Ха-Цаір» («Молодий Страж»). Метою організації було створення національного єврейського вогнища, заснованого на принципах соціалізму. Радянська влада вважала сіоністів своїми ворогами, тому вся робота велась підпільно. В кінці 1932 року Тові дали доручення – піти на вокзал іотримати з камеризберігання посилку з друкованими матеріалами, якітреба було розіслати по містечках. На вокзаліїїчекали агенти ОГПУ. Това була заарештована. На той раз вонаотримала три рокизаслання і в лютневі морози була етапована в столипінському вагоні в Алма-Ату, а потім в Ташкент. Як Това пояснила Нині Большаковій при зустрічівосени 2005 року, сіоністи не боролись проти Радянської влади; їх метою буввід’їзд в Палестину істворення держави Ізраїль. З Радянською владоювони не хотіли мати нічого спільного. В кінці 1935 рокузасланняскінчилось, і Това повернулась в Україну. В Купіль, як прикордонне поселення, їй в`їзд був закритий, івона поселилась в недалекому Проскурові. Потім Това переїхала в Курськ, працювала обліковцемі в грудні 1936 року була заарештована прямо на работі. Почалась «єжовщина», покотилась хвиля повторних арештів сіоністів. Приводомдля арешту стало те, що Това віднесла передачу в тюрму арештованому товаришу, Шабтаю Володарському (застрелений без судупідчас слідства). Важкі допити, переповнена камера, побиті жінкиі новий вирок– п’ять роківтаборів за статтею 58-10.
Това була етапована на Колиму: спочатку місяць в товарному вагоні, з діркою в підлозізамість туалету, потім сім днів в трюмі пароплава«Джурма» до лагпункту Сеймчан. В таборі она працювала на лісоповалі, обморозилась, ідивом вижила завдяки переводенню на роботу на кінну базу, і ще завдяки тому, щозлочинцівважали їївіруючоюі не займали.
В 1941 году термін Товискінчився, алезвільнили її тілько в 1942-ому, влітку. З Колимиїй виїхати не дали, залишили в селищі Ягідне на поселенні. Там она познайомилась із засланим Моше Перельштейном, польським євреєм , і вийшла за нього заміж. Там же, в Ягідному, в 1943 вона народила своїх перших діток, недоношених близнюків, які невдовзі померли, оскільки в Тови не було молока, а дістати його не було змоги. Через ріквона народила сина Йосипа. В 1947 роцісім`я змогла виїхати з Колими тількизавдяки хворобі дитини та довідці доброго лікаря про необхідність зміни клімату.Вони оселились в Пінськуі через рікпочали клопотатись про виїзд у Польщу, до батька Моше, який до того часу зумів звільнитися з таборів і виїхати в Польщу. В результатіцихклопотів Това была зааарештована втретєівідправлена в заслання в село Чумаково Новосибірської області. В тюрму, на етап і в засланнявона пішла зі своїм другим сином – Борухом, якому було на момент арешту всього три місяці. Чоловік і старший син потім приїхали до неї в заслання. Тільки в 1956 роціродина Товизмогла виїхати в Польщу ізвідти – в Ізраїль.
Наступні піввіку Това прожила в Ізраїлі. Як всі – працювала, ростила дітей, ховалась усховища під час бомбардувань.
В Ізраїлі Това таїїчоловік Моше багато працювали, виростили дітей, тішились внуками. Але в душі Тови звучали голосиїї друзів по організації, пісні шомрім, крики наглядачів, плач її дітей. Її обморожені ноги пам’ятали холод Колими, на її щоці горіли ляпаси слідчого. Вона не могла забути своїх вбитых земляків-купільчан. ІТова пише книгу «Пам’ятай про них, Сіон!»на івриті. У 90 років переклала книгу російською мовою. Останні роки життя присвятила роботі над книгою та підтримувала зв’язки із нащадками купільчан, які проживають у США. Померла у 2006 році в Ізраїлі.
Книга Тови Перельштейн «Пам’ятай про них, Сіон!» була написана на івриті, а потім перекладена автором на російську мову. Літературну обробку текстуздійснила Ривка Рабинович – Пелед. Строго кажучи, вона не єісторичним дослідженням, хоча в ній наведено багатоісторичних фактів,яскравоописанілюдські долі. Скоріше, це мемуари, побудовані на великому документальномуі фактичному матеріалі. В книзідетально,з живими подробицями змальованемаленьке містечко Купіль– батьківщина Тови, яке складалося повністю із єврейськогонаселення. Йому присвяченийвеликий розділ її книги «Купель. Память о моем родном местечке и моих родных и близких, которые погибли от рук немецко – фашистских оккупантов в 1941—1942 годах» [ ].
Змальоване довоєнне життя в Купелі, коли жителі добросовісно працювали в колгоспі. В містечках господарювали так звані «євсеки» – члени єврейської комуністичної фракції, які грубо ламали старі національні традиції і яких за це ненавиділо населення. Фашистизнищили всіх євреїв Купеля, в тому числі родину Тови. Равин Купеля Іцхак-Меїр Глейзер – глава великої родини Глейзерів – Шойхетів, які брали активну участь у сіоністському русі, був по-звірячому вбитий німцями, коли, щоб врятувати заложників, сам прийшов до німців. Алевони вбили і заложників.
Під час окупації українське населення знову допомагало німцям. Однак в книзі наведенікілька прикладів, коли українські селянирятували єврейських дітей. Зокрема, Това розповідає про те, як у Волочиську фашисти повісили українську жінку разом з єврейською дівчинкою,яку вона переховувала: «Жінка до останньої хвилини заспокоювала дівчинку і вмовляла її не боятися».
2.3. МАМЕ - ЛОШН ОЛЕКСАНДРА ЛІЗЕНБЕРГА
Вперше ім’я Олександра Лізена (справжнє прізвище Лізенберг з явилось на сторінках московського журналу "Советіш геймланд" в травні 1970 року, коли було опубліковане його оповідання "Солдат в Помпеї" –оповідання начебто автора – початківця, але написане досвідченим прозаїком . І мало хто з читачів журналу знав, що автор - далеко не початківець: живучи у Львові, він встиг видати в місцевому видавництві і у видавництві Києва кілька збірок оповідань і, звичайно, не на єврейській, а на українській мові, яка стала після війни рідною у його «змішаній» родині. Це, однак, не було головною ієдиною таємницею, яку намагався не афішувати новий автор, який прийшов у радянську єврейську літературу у 60-річному віці. Олександр Лізен боявся, щоб у редакції цілком "кошерного" часопису не дізнались, щоскромний економіст одногоз непомітних підприємств львівської легкої промисловості, який раптом перейшов від української прози до єврейської, в молодості був активістом сіоністського руху, навіть очолював у рідному містечку Купільмолодіжну ліво - соціалістичну сіоністську організацію "Хашомер хацаір" і був за це засланий на три роки в один із сибірських таборів... Повернення "блудного сина" в лоно єврейської словесності проходило важко, але Лізен долав усі перешкоди, і один за одним стали з’являтися в "Советіш геймланд" і в «Біробіджанер штерн» його твори різних жанрів - оповідання, новели, есе, поеми і романи, а в Москві вийшли його книги "Нохемке Есрог", "Всі кольори веселки" та інші твори. Він продовжував писати з жадібністю людини, яка зголодніла за рідним словом, і навіть коли вся єврейська література в кінці 90-х рр. на територіїколишнього СРСР зовсім задихнулась, Олександр Лізен встиг видати ще кілька книг, в тому числі великий роман "Невіім (Пророки) справжні і фальшиві". Олександр Лізен помер у Львові 25 березня 2000 року, увійшовши в історію літератури як письменник, що творив рідною мовою.
У своєму романі "Невіім (Пророки) справжні і фальшиві"Олександр Лізен пише: «…Що таке дитинство? Дитинство це сон. Сон, що тягнеться все життя. Ми переставали бути дітьми з того дня, коли стали членами «Хашомер Хацаір». Це – Молодий Страж! І коли ми зустрічались, то повинні були вітати один одного своєрідним паролем. Один вигукував : «Хазак!», а інший відповідав так само хвацько: «Хазак веамац!» І те, й інше означало: «Тримайся». Бо час був такий: без мужності, без готовності до самопожертви, до тюрми і заслання нічого не здійсниш. Так і вийшло: пізніше, переїхавши з маленького Купеля у величезну Москву, невдовзі все скінчилось Бутирками.
Але й там, в тюрмі, сяяла нам зірочка купільського неба.
Так, купільчани молодцями були. Один із них, Ушер Каршенбойм, голими руками есесівця задушив, що знущався над ним перед тим, як вбити.
Та одного дня купільчани зникли. Їх усіх розстріляли, а тіла згорнули в глиняну яму. Мертвих і напівмертвих. Розповідають, начебто два лелеки – Він і Вона – довго кружляли над ямами, а потім полетіли кудись, хоч літо було в розпалі. І в Купіль більше ніколи не повертались. Тому, що Купіль був мертвий».
Крізь усе життя Олександр Лізенберг проніс світло зірки, яка світила йому в дитинстві з купільського неба:« Купіль був з нами і на войні. В землянках. В боях. Івоювали ми також за нього, за Купель. Ми воювали за нього, ще не знаючи про його загибель. А він загинув страшною смертю».
2.4. КУПІЛЬСЬКІ КОРЕНІ ЯК ОДНА З РУШІЙНИХ СИЛ ЛІТЕРАТУРНОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НІНИ БОЛЬШАКОВОЇ
Ніна Большакова закінчила Томський політехнічний інститут, факультет управління та організації виробництва, пізніше, в Донецьку, - аспірантуру. Зараз Ніна живет в Нью-Йорку, де працює бухгалтером ще й займається викладацькою діяльністю: викладає на курсах професійної підготовки. Писати Нінапочала у 2004 році, вже в Америці, пише прозу. Друкувалася у газетах і журналах Нью-Йорку, Торонто, Сан-Франціско, у Інтернет-виданнях. Фіналіст Другого Міжнародного фестивалю літератури та культури «Словянські традиції 2010» в номінації «Мала проза». Інтернет-виданнях, у журналах.
Прадід і прабабуся Ніни Большакової – шановані жителі купільської єврейської общини: прабабусю звали Гітл, прадіда – Іцхак Меїр Глейзер. Він народився у 1886 році, здається, в Купелі. Його батько, тобто, прапрадід Ніни, був духовним равином, звали його ІєгудаЛейб. Вінє автором вищезгаданих книг, віддрукованих у купільській друкарні.Одна з них, “Троянда і шип“, про проблеми сім`ї і взаємні стосунки статей, зберігається в Ленінграді, в бібліотеці Академії Наук. Саме Іцхак – Меїр Глейзер і був тим равином, який сам прийшов до німців, коли вони взяли п’ятдесят заложників. Заложників закрили в комірчину без вікна, на базарній площі, запхали всіх, івони там задихнулись, а самого равина закопали живим в землю.
Тож доля Купеля і купільчан недаремно хвилює Ніну Большакову. У своїх творах, зокрема, в статтях у єврейські Інтернет-видання, вона неодноразово піднімає питання захисту прав євреїв, відновлення історичної справедливості, гуманного та толерантного ставлення до представників різних культур, запобігання ксенофобії. Нерозривний зв'язок з рідною землею, рідними коренями прослідковується у активній громадській діяльності письменниці: вона заснувала сайтhttp://kupel.net/content/kupel-and-kupelians-russian-file, на якому відновила наше містечко, по крихтах зібрала інформацію про більш ніж 400 жителів довоєнного Купеля, а їх там було більше, ніж півтори тисячі, підтримувала зв'язок із Хаїмом Бейдером, Товою Рубман, на даний час спілкується із вдовою Хаїма Вольковича Євою Лоздернік-Бейдер. Статті Ніни Большакової, які висвітлюють питання її причетності до громади купільчан, не залишають байдужими нікого. Особливої уваги заслуговує її звернення до жителів сучасного Купеля [ ], а також публіцистичні нариси з життя Тови Рубман, життя сучасної єврейської спільноти, відновлення пам’яті жертв антисемітизму, Голокосту [ ].
Ми зв’язались з Ніною Большаковою за допомогою Інтернету і надзвичайно вдячні їй за відомості з особистих архівів, за спілкування та за добру справу яку вона робить [ ]. По можливості намагатимемось обмінюватись матеріалами пошуків, сподіваємось на подальшу плідну співпрацю.
2.5. ЗВ'ЯЗОК, НЕПІДВЛАДНИЙ ЧАСОВІ: ВОЛОЧИСЬК, КУПІЛЬ ТА ЄВА ЛОЗДЕРНІК – БЕЙДЕР
Народилась 27 листопада 1922 року у Волочиську. Після закінчення єврейської семирічки з 16 років стала працювати. Треба булог годувати родину: батько помер, а старших братів мобілізували в армію.
Уже в Деражні, куди родина переїхала після смерті батька, Єва працювала піонервожатою в школі, а в неповних 18 її обрали секретарем райкомк комсомолу.У 1939 році у Волочиську познайомилася з Борисом Шпізелем, вийшла заміж і переїхала в Проскурів. Там же, у Хмельницькому , подружжя познайомилось з родиною Бейдерів, Хаїмом і Сарою. Родини здружились, та майже одночасно їх настигло горе: померли Сара Бейдер та Борис Шпізель.
Ще через рік Єва вийшла заміж вдруге , ставши дружиною Хаїма Бейдера. Прожили разом 25 років , до 1996 року – в Росії, потім в США.
Творчість Єви Лоздернік у переважній кількості публіцистика, вона часто друкується у єврейських Інтернет – виданнях, веде активне громадське життя, дбає про вшанування пам’яті чоловіка – Хаїма Бейдера. Її нариси, статті , спогади ще раз підкреслюють, що зв'язок із землею свого дитинства нерозривний. Значну частину своїх творів Єва Лоздернік пише у вигляді мемуарів, у яких переплітається минуле і сучасне. При цьому сучасне міцно пов’язане з минулим: так, згадуючи про смачні чорниці з купільського базару, аромат чорничної наливки на тодішніх єврейських святах [ ], автор радіє одруженню онука, яке відбувається в кращих єврейських традиціях.
Єва постійно згадує своїх однокласників з Волочиська, намагається встановити з ними зв’язки; кожна її публікація - нагадування про те, що час плине швидко, і, може статися, ми не встигнемо зустрітися, поспілкуватися з людьми, які скоро стануть історією: «За моїми спогадами мої сини відтворили карту Волочиська довоєнних років, до позначені практично всі будівлі і споруди, імена та прізвища всіх жителів. Я задумала книгу пам’яті Волочиська і Деражні, де наша родина жила три довоєнних роки, я хочу розповісти про містечко Купіль, батьківщину мого чоловіка Хаїма Бейдера.
Наші внуки повинні знати свою історію і, поки ми живі і ще є можливість згадувати – треба писати» [ ].
РОЗДІЛ ІІІ
МІСТЕЧКО, ЯКОГО НЕМАЄ
У Хаїма Бейдера є вірш про те, як його племінники просять намалювати кізочку із казки, яку він їм розповідає перед відїздом, і він обіцяє, але потім – коли приїде наступного разу. І тепер мучиться все життя, що вони думали, ніби він їм збрехав - так і не намалював, не приїхав.А вже не виправдатись, не пояснити – їх вбито…. Слава Богу, що не встиг. Бейдер їхав з Одеси, де навчався, на канікули в Купіль (пізнішемала під’їхати його наречена - знайомитись з родиною), але з київського вокзалу вже не ходили цивільні потяги – йшла війна.Якби він опинився в Києві не 22 червня, а 21-го, і добрався до рідного містечка, світ втратив би видатного мистецтвознавця, історика, літератора, а єврейський наро – гідного сина…В Купелі, старовинномуєврейському містечку на межі Поділля і Волині, практично ніхто не вцілів.
Спогади тих, хто вижив вражають [ ]:
« Деякі купільчани, що виросли поряд з євреями і знали ідіш, з нетерпінням чекали (і не пасивно чекали) , коли поведуть їх добрих сусідів до ями , щоб можна було поживитися єврейським скарбом. Кому не дісталось чи здалось мало - стали грабувати кладовище Сторожиха розповідала, як її батько вмовляв сусіда не робити свинарник з єврейських надгробків - дуже великий гріх. Той не послухав. І всі свині у нього здохли. Один з небагатьох випадків воздання за гріх. Інший пов'язаний с купільчанином , українцем, 22-річним командиром танкового взводу Героєм Радянського Союзу Цезарем Малиновським. Коли звільняли Україну, його частина проходила поряд , і він заскочив у рідне село. Тут між іншим дізнався про долю купільських євреїв і деякі подробиці. Була середних і така: в колоні євреїв, яких вели через Купіль на розстріл, йшов старий учитель математики української школи Векслер. Всю дорогу по центральній вулиці Векслера супроводжувала одна з його недавніх учениць, якій, напевно, не давалась математика, - плювала в обличчя, кидала грудки болота, осипала лайкою, раділа . Коли Малиновському розказали об той випадок, він знайшов ненависницю математики, привязавдо париконей – і протягнув тією ж сільською вулицею до смерті . Купільські євреївважають його праведником, хоча Малиновський нікого не врятував - тільки воздав. Були й ті, хто рятував. Небагато. Всю окупацію українська пара переховувала в себеродину Шпізель – Мотла, його дружину Этю і малих дітей, Зяму і Срулика (старші – Ісаак і Барух – були на фронті ). За два тижні до звільнення Купеля «люди» донесли на них в поліцію. Всіх - і українську родину ,і єврейську – розстріляли. Встигли. В Купеліврятувалась всього одна єврейська сімя. Не вся. Голову єврейського колгоспу Шулема Кравеця і двох його дітей переховував у себе селянин з сусіднього села Чернява, близький друг його батька».
«Дружина одного з євреїв була українкою,вона залишилась в Купелі і старших зі своїх чотирьох дітей – 8-річну Соню і 7-річну Полю – залишила з собою. Але хтось доніс в поліцію, що двієврейські дівчинки ще не зачищені – непорядок. Юзефи не було вдома, коли їх забрали і повели на розстрел. Всю дорогу дівчатка плакали і просили поліцаїв не вбиватиїх, адже мама у них не єврейка. Не допомогло. Їх привели до ями на краю єврейського кладовища. Вони держались за руки . «Дядьку, як ми маємо стояти? – спитала Соня. Поліцай не відповів, лишепідштовхнув прикладом до самого краю.І вистрелив у голову. Падаючи, вона потягнула в яму ще живу молодшу сестричку. Закопувати живцем – це було поширеною розвагою»
ВИСНОВКИ
Вивчення культури рідного краю подеколи видається нудним. Проте саме в цій галузі надзвичайно широке поле для нових досліджень та відкриттів. Дослідження творчості єврейських письменників, вихідців із Купеля, для нас як для сучасних жителів стало моральним обов’язком. Відкриваючи нові сторінки історії рідного села, дізнаючись про його трагічне минуле і славне сьогодення ми відчуваємо власну причетність до формування нових пріоритетів у свідомості наших земляків, певним чином намагаємось виправити або хоча б оприлюднити жахливі факти з історії містечка, донести до якомога ширшого загалу відомості про наших славних земляків, намагатися виховувати в собі толерантність, лояльність, культуру, запобігати проявам ксенофобії.
В процесі написання роботи опрацьовано 17 джерел. Досліджено життєвий шлях письменників рідного краю, вихідців із села Купіль;стисло проаналізовано твори, в яких згадується рідна земля;виявлено характерні особливості життя і творчості митців-літераторів рідного краю;окреслено основні літературні напрацювання письменників.
Із змісту даної роботи зроблено наступні висновки:
1) об’єктивність та історизм є необхідними складовими літературного дослідження для встановлення ролі певних літературних явищ та творів у контексті світової літератури;
2) літературна плеяда єврейських письменників із с.Купіль збагатила світову літературу та культуру самобутніми оригінальними творами, які, до того ж, є глибоко патріотичними та пов’язаними з найглибшими коренями;
3) інтернаціональне значення творчості єврейських письменників, вихідців із села Купіль полягає, насамперед, у відродженні рідної мови та культури єврейського народу;
4) оприлюднені у дослідженні факти літературного та політичного життя Купеля потребують найширшого обговорення та поширення серед населення району.
Підсумовуючи сказане у Розділі І, варто підкреслити, що передумови бурхливого літературного життя були у Купелі ще на початку ХХ століття. Аналізуючи Розділ ІІ, можна зробити висновки, що такі літературні постаті, як Х.Бейдер, Н. Большакова, Т. Рубман (Перельштейн), О.Лізен, Є.Лоздернік – Бейдер - видатні представники світової літератури, які, до того ж, підтримували нерозривний зв'язок з малою батьківщиною. Ідея єдності єврейського народу, відновлення і збереження його стражденної історії, зв'язок поколінь та їх об’єднання навколо своїх святинь, пам'ять про рідну землю - вічні цінності, які, відтворені у художньому слові, є головними як для літератури єврейського народу, так і для світової. Розділ ІІІ розкриває трагізм долі єврейської громади Купеля в цілому та родин письменників, уродженців села, зокрема.
Поблизу Купеля народжується Південний Буг. Йому ще вдасться стати великою річкою, але поки на мегаломанські епітети Буг не тягне. Так, тече і тече, ще й болота якісь навколо. Купіль купається в річці і ставку вже не одне століття. І кар'єра в поселення традиційна: було колись село. розквітло до містечка - зів'яло в радянську епоху знову до села. Може, ще колись зацвіте?
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1.
Бейдер Хаїм Волькович. – Режим доступу: http//www.volrada.km.ua.
2.
Бейдер В.Х. Как убивали мою бабку. – Режим доступу: http://kupel.net/content/kupel-and-kupelians-russian-file
3.
Большакова Нина. Купель – родина поэтов. – Режим доступу:http://ninabolshakova.livejournal.com/
4.
Гольденберг Шимон Рафаїлович. – Режим доступу: http//www.volrada.km.ua.
5.
Горбачевский Б. Интервью с Хаимом Бейдером – Режим доступу:http//shlomo-groman.narod.ru
6.
Знаменитые евреи Украины. Бейдер Хаим Волькович. – Режим доступу: http//www.jewries.com.
7.
Лизен Александр. Воспоминания. – Режим доступу: http://jig.ru/index4.php/2007/06/20/volochinskaya-istoriya.html
8.
Лоздерник – Бейдер Е. Встречи и расставания. //Форвертс.- 2010. - № 461.
9.
Лоздерник-Бейдер Е. 700 героев Хаима Бейдера.– Режим доступу: http//www.newswe.com.
10.
Ляленкова Тамара. Интервью с Ниной Большаковой для радио «Свобода». – режим доступу:http://ninabolshakova.livejournal.com/
11.
Лоздерник – Бейдер Е. Расстрелянная литература. – Режим доступу: http://kupel.net/content/kupel-and-kupelians-russian-file
12.
Перельштейн (Рубман) Т. Помни о них, Сион… / Т. Перельштейн (Рубман) лит. обраб. текста Р. Рабинович-Пелед. – Иерусалим, 2003. – 288 с.
13.
Списки жертв.– Режим доступу: http//lists.memo.ru
14.
Щупак І.Я. Голокост в Україні: Пошуки відповідей на питання історії/ І.Я.Щупак – Навчальний посібник для учнів старших класів серед. загальоносвіт. навч. закладів. – Дніпропетровськ: Центр «Ткума», 2005. – 148 с.
15.
Ядушливый М., Большакова Н. Помни о них, сион. Ядушливый М., Большакова Н. – Режим доступу: http//www.evreimir.com.
ДОДАТКИ
Додаток А
Плеяда єврейських письменників, уродженців села Купіль Волочиського району Хмельницької області
Фото А.1. Хаїм Бейдер Фото А.2. Єва Лоздернік-Бейдер
Фото А.3. Олександр Лізенберг and Shira Фото А.
Фото А.5. Това Рубман 
Фото А.6. Хаїм Бейдер із синами
Фото А.7. Шимон Голденберг с женой Эстер
Додаток Б
Книги єврейських письменників, вихідців із села Купіль
Рис.Б.1. Това Рубман.
Пам’ятай про них, Сіон…
Рис. Б.3. .Збірка загадок. Рис.Б.4 Хаїм Бейдер «Анекдоти…»
Упорядник Х. Бейдер
Рис.Б.9. Х.Бейдер, Програма
для навчання ідіш
Додаток В
Звернення Ніни Большакової до жителів сучасногоКупеля
Уважаемые купельчане:
Ваши предки родились, жили и умирали, и, возможно, были убиты в Купеле. Именно поэтому вы читаете этот текст в первую очередь. Мой прадед Ицхак Меер Глейзер был последним раввином Купеля. Он был убит там в 1942 году вместе со членами его семьи, соседями и другими членами еврейской общины. В течение нескольких лет я собираю некоторые имеющиеся материалы: документы, письма, публикации, связанные с Купелем и купельскими евреями. Мало что сохранилось.
Евреи Купеля были убиты в 1941-1942 годах немцами и некоторыми местными украинцами; их дома были разрушены местными жителями, в буквальном смысле стерты с лица земли. Это было сделано для того, чтобы те евреи, которые оказались далеко: в ГУЛАГе, как моя бабушка Берта Глейзер, или на войне в рядах Советской Армии, как мой двоюродный дедушка Михаил Глейзер, не могли вернуться в свои дома. Все еврейское имущество было разграблено местными жителями.
Сейчас это небольшое украинское село в Хмельницкой области Украины.Купель находится в бывшей Волынской (Каменец-Подольской) губернии на широте 49 ° 36 ', долготе 26 ° 31 'E; вблизи городов Проскуров (Хмельницкий) и Волочиск, ближайшей железнодорожной станции.
В 2005 году несколько членов семьи Киршенбаум из Омахи, штат Небраска посетили Купель. Джо Киршенбаум родился в Купеле в 1921 году. В том же году семья покинула Купель для Америки. Джо связался со мной, потому что он прочитал в интернете мой рассказ "Семья Рава Ицхака Меера Глейзера", о моем прадеде и последнем раввине Купеля Я дала ему карту Купеля, которые он нашел чрезвычайно полезным.
Киршенбаумы наняли автомобиль и водителя из Киева (через Объединенный Распределительный Еврейский Комитет, JOINT). Местный раввин из Хмельницкого ХАБАДа Егошуа Раскин сопровождал их. Езды от Киева до Купеля примерно 4-5 часов (265 км). Они обнаружили Купель как небольшое поселение, и местные украинские старики привели их к еврейскому кладбищу, что от него осталось. Вы можете увидеть это на фотографиях, которые Джо послал мне, в альбоме «Современный Купель». На некоторых из надгробий вы все еще можете прочесть имена.
Может быть, в один прекрасный день вы тоже поедете в Купель, так вот что я хотела бы попросить вас сделать.
В 1970-1977 одаренный еврейский писатель Хаим Бейдер (родился в Купеле в 1920 году, умер в Нью-Йорке в 2005, писал на идише и русском) собрал деньги вместе с несколькими друзьями детства, и они воздвигли памятник в память о евреях Купеля позади местной больницы. Может быть, вы сможете найти его. Пожалуйста, сделайте фото и отправьте его ко мне, вместе с другими фотографиями из Купеля.
Кроме того, в августе 1941 года, немцы и их украинские пособники взяли в заложники 50 евреев, поместили их всех в крошечною складскую комнату без окна на местном рынке (загрузили комнатку до потолка) и на следующее утро все евреи были мертвы, кроме тех, кто оказался наверху. Все они были похоронены в центре местечка у памятника Ленину. Через несколько дней, а была жара, запах стал ужасен, невыносим. Полицаи приказали другим евреям, которые были живы на тот момент, выкопать трупы, и похоронить их на еврейском кладбище. Может быть, вы сможете найти эту братскую могилу.
Также, где-то на еврейском кладбище должно быть могила рабби Ицхака Меера Глейзера, моего прадеда, который был похоронен заживо в 1942 году. Может быть, вы сможете найти и сфотографировать эту могилу.
Кроме того, летом 2008 года со мной связалась Мириам Стейнберг из Бостона. Как и у многих американских евреев, воспоминания ее семьи включают жизнь и преследование евреев в Восточной Европе. Так, 18 членов ее семьи из трех стран предприняли путешествие в Украину, где они посетили свои родные города и села, Купель в том числе. Берни Штейнберг пишет в газете «Вашингтон Пост» от 13 июня 2009:
".... В Купеле, 93-летняя женщина описала тот день в ноябре 1941 года, когда фашисты окружили и убили 900 из 1000 евреев, на родине моей матери. "Вы хотите увидеть курган, где они похоронены?" - Она спросила. "Это рядом - по дороге прямо на старую мельницу" Я слышал о мельнице. Она была частью наших семейных историй, ее построил и запустил мой прадед. ... .. "
Спросите местных жителей об Анне (Аннушке), украинской женщине, которая заботилась о еврейских массовых захоронениях. Может быть, некоторые из членов ее семьи, проживающие в Купеле, еще живы и смогут показать вам фактическое место.
Вы можете попытаться найти некоторые вещи из еврейских домов, сохранившиеся в Купеле, такие как лампы, посуда, столовое серебро, серебряные рюмки, может быть, даже книги. Как я уже сказал, все еврейское имущество было разграблено местными жителями в 1941-1942 годах, так что их дети и внуки, возможно, до сих пор пользуются этими предметами, не думая о их происхождении. Спросите местных жителей, если они имеют что-нибудь подобное во владении и попытайтесь выкупить это.
Там когда-то была еврейская школа, в Купеле, семь классов. Может быть, какие-то бумаги по-прежнему доступны в местном архиве школы.
Спросите местных жителей о Юзефе Карловне Кравец, у которой двух еврейских падчериц, дочерей ее мужа, председателя еврейского колхоза, маленьких девочек 7 и 10 лет, расстрелял местный полицейский в 1942 году. Может быть, она еще жива или некоторые из ее семьи живы и помнят эту историю. Запишите это.
Пожалуйста, оставьте несколько цветов на еврейском кладбище в Купеле от меня.
Удачи! Мои наилучшие пожелания, Нина.
Додаток Г
Спогади сина Хаїма Бейдера, який відвідав Купіль у 1982 році у 40 річницю розстрілу євреїв
Как убивали мою бабку
Это я в Купеле на Рош а-Шана 1982-го, в 40-ю годовщину расстрела.
Местечко У моего отца, еврейского поэта, довольно известного, но в основном, только узкому кругу людей, приверженных идишу (языку, ставшему мертвым, тоже вследствие Катастрофы), есть стихотворение о том, как племянники просят его нарисовать козочку из сказки, которую он им рассказывает перед отъездом, и он обещает, что обязательно, однако потом - когда приедет в следующий раз. И теперь всю жизнь мучается, что они думали, будто бы он их обманул, - так и не нарисовал, не приехал. А уже не оправдаться, не объяснить - их убили. Слава Богу, что не успел. Папа ехал из Одессы, где учился, на каникулы в Купель (позже должна была подъехать его невеста, моя мама, - знакомиться с семьей), но с киевского вокзала уже не ходили гражданские поезда на запад - началась война. Если бы он оказался в Киеве не 22 июня, а хотя бы 21-го, и добрался до родного местечка, не было бы меня, брата, его троих детей, моих двух и наших многочисленных, слава Богу, внуков… В Купеле, старинном еврейском местечке на границе Подолии и Волыни, практически никто не уцелел. Теперь на его месте одноименное, запущенное и сонное украинское село. Ухабистое асфальтовое шоссе от ближайшей, километров 25, железнодорожной станции Войтовцы на полпути иссякает в пыльную летом, непролазную осенью и весной грунтовку. Из-за этой дороги дурной, из-за удаленности «железки» из Купеля евреев эвакуировать не смогли. Или просто не стали. Не до них было - враг напал вероломно и наступал стремительно. Мы с братом и папиными земляками и еще живыми ровесниками побывали там в 1982-м, в 40-ю годовщину расстрела. Местные жители молча, с недоумением взирали на странную процессию чужаков в городских костюмах - столько евреев сразу они не видели, пожалуй, сорок лет, с тех пор как тех последний раз провели по улицам Купеля на расстрел, видимо, и не подозревали, что их так много осталось. Приезжие тоже с недоумением озирались вокруг, не узнавая родных мест. "Вот там был твой дом, а здесь жил Арончик". - "Нет, мы жили возле пекарни, это на той улице, а Арончик напротив..." - Где всё? Здесь же были мощеные улицы, фонари. Все заросло! - с тоской сказал мне бредущий рядом отставной полковник Гофман из Москвы, единственный, приехавший на родину в форме и с орденскими колодками в полгруди. Среди буйных зарослей кустарника и высокой сорной травы были разбросаны, как попало, хаты и старые, некогда добротные дома, уже осевшие в землю почти по самые окна. Раньше в центре располагалось местечко, а вокруг него - украинское село. Папа рассказывал, что жили дружно. Сельская молодежь ходила в местечко на танцы, вместе гуляли за околицей села, вместе проводили демонстрации на октябрьские и майские. Апофеоз праздников разражался после положенных на 1 мая и 7 ноября демонстраций. Прошествовав мимо трибуны на базарной площади, праздничная колонна спускалась к пограничной реке Збруч, входила в нейтральные воды и оттуда скандировала враждебному берегу: "Сдох Пилсудский, сдох Пилсудский, сдох Пилсудский, сдох!", лишь после чего радостно расходилась по домам и компаниям, - это тоже сближало. Теперь границ между местечком и селом не отличить - местечка нет. Папины земляки с трудом - по остаткам булыжного настила - отыскали место, где была даже базарная площадь. Мы прошли мимо барачного вида сельрады, где когда-то располагалось правление еврейского колхоза, мимо покосившегося домика почты, откуда в 1930-м энкавэдэшники устроили бабке телефонный разговор с Нью-Йорком. (Деда посадили, как сажали тогда всех евреев, требуя золото: стройкам первой сталинской пятилетки нужны были деньги - нынешние русские рэкетиры и рейдеры просто возродили старую традицию. Золота не было и не на что было купить. "А что есть?" - спросили в НКВД бабку, пришедшую вызволять мужа. - "Доллары годятся?" - "Годятся - это ж валюта!". Братья деда и бабки давно уже были американцами. Органы обеспечили связь, приняли перевод – деда отпустили, Магнитка была построена.) Из-за заборов свисали ветви с зелеными, огромными и удивительно вкусными знаменитыми (мне – по папиным рассказам) купельскими яблоками. Сентябрьское солнце палило с вышины, дорога, вся в тракторных шрамах, валялась в пыли, то и дело скатываясь на бок к канавам с непросыхающей грязью, улица вымерла - то ли спали, то ли "народ в поле", то ли затаились. Так мы дошли до кладбища.
Кладбище Еврейское кладбище в Купеле красноречивее всяких рассказов. Вся история местечка и вся его судьба. Полтора гектара поваленных и тщательно разбитых каменных надгробий. Эффект домино. Были тут памятники прошлых веков с вычурными орнаментами, горельефными изображениями меноры и надписями на иврите, что казалось странным: откуда такие изыски в подольской глуши, куда до сих пор не дошли поезда (потом я узнал откуда: по еврейским понятиям, Купель не был дырой тогда, папа нашел даже книги на библейском иврите, отпечатанные в XVIII веке в купельской типографии - одной из первых в России, евреи жили в этом местечке около 400 лет). Были предвоенные памятники - попроще, с эпитафиями на идише. Не было только уцелевших могил. А на краю кладбища, где расстреливали, не было и могил. Все, что осталось, - каменные развалы, изъеденные червями осколки надгробий с надписями, где серый мох повторяет очертания еврейских букв, да деревья и кусты, оплетающие каменья корневищами. Из ближайшей хаты вышла женщина, пригляделась, замахала руками и пошла к нам, высоко, по-мужски, переступая корни деревьев и остовы памятников. Худющая, темнолицая, в черном же бархатном жакете, какой имели обыкновение носить украинские крестьянки еще во времена моего детства, и, конечно же, в переднике поверх него. Это была дочь сторожа еврейского кладбища. Все, что происходило здесь, происходило у нее на глазах. Она выясняла, кто из нас чей, и рассказывала, как кого из них убивали. Евреи стояли молча, иногда только переспрашивали, уточняя детали, - будто бы они были важны. Большинство из старых купельцев уже бывали здесь и, в общем, знали судьбу своих. Судьба различалась только в зависимости от возраста и пола. Сначала расстреляли - здесь, на кладбище, - мужчин (в том числе мужей моих теток). Потом ("Було якэсь еврейське свято", - сказала сторожиха. - "Да, - подтвердили ей, - как раз на Роше Шуне") в павильоне фотографа на базарной площади заперли и сожгли стариков с малыми детьми. А остальных погнали в район, в Волочиск. Моя бабка Ривка, мои тетки, Ита и Двося, двое моих двоюродных братьев и две сестры, имен которых я, к стыду своему, не знаю, были в той скорбной колонне. Отдельные евреи оставались в Купеле и после того. Сторожиха вспоминала шестилетнего Шимека, который месяц или два прятался в картофельном поле возле кладбища, она оставляла там ему еду. Видимо, он побирался не только у нее – донесли. Пришел сам начальник полиции с двумя полицаями, устроили охоту. Долго не могли попасть или так, куражились. Потом поймали, снесли голову выстрелом в упор. Тут сторожиха впервые расплакалась. - А кто полицаев навел? - спросил я. Она посмотрела на меня с недоверчивым недоумением: - Люды. На украинском так говорят, когда имеют в виду не просто людей - больше: что-то вроде каhала - публику, общество. - У нас, у Купели, - сказала эта украинская женщина с еврейского кладбища стертого с лица земли местечка, - жодэн нимэць нэ знычтожив жодного еврэя (ни один немец не уничтожил ни одного еврея). И это была самая страшная правда о войне, которую я узнал в ту поездку. Это я в Купеле на Рош а-Шана 1982-го, в 40-ю годовщину расстрела.
